Коли грають щось нібито несучасне, кажуть «revival» чи «ретро» чи ще «вінтаж». Важко заперечувати, що коли граєш у 2018-му психоделик-, арт- та прогресив-рок, займаєшся якоюсь реставрацією минулого, нібито замість участі у теперішньому.

Але про яке минуле, власне, ми говоримо? В оспівану епоху 70-х, коли Кіт Емерсон вштрикав кинджали у хемонд-орган, Роджер Уотерс семплував касовий апарат, а Ян Андерсон жартома записував концептуальні альбоми з однієї пісні, на наших теренах під мутним поглядом радянських цензорів усі арт-прог-експерименти залишились хирлявою розсадою у картонних горщиках, якій не судилося вирости у справжній сад.

Так що, виходить, ні, не рівайвел, не вінтаж, а ось такий дивний викрут часу та простору, коли реліктове насіння раптом дає паростки у сьогоденні, і гойдається безглуздим гінкго між звичних яблунь та ялинок — рівайвелом того, чого не було.

Євген Манко: бас-гітара, флейта, голос

Ольга Ксендзовська: фортепіано, орган, синтезатор, голос

Кирило Гончар: гітара

Андрій Брагін: гітара

Ігор Авдєєв: ударні, голос

Максим Трянов: феноменологічна присутність